Для молоді завжди важливі приклади інших людей, адже саме вони формують світогляд і надихають на власні вчинки. Сьогодні такими прикладами стають ті, хто без вагань став боронити Батьківщину. До Дня захисників і захисниць України я хочу розповісти про Сергія Громового — людину, яка своїми справами довела, що справжня сила полягає не лише у зброї, а й у добрих вчинках, відданості та вірі в майбутнє нашої країни.
Справжня сила часто прихована не в гучних промовах, а у щоденній стійкості звичайних людей. Тих, хто без зайвого пафосу бере на себе відповідальність — допомагати, підтримувати тa оберігати. Їхня рішучість і доброта створюють каркас суспільства, завдяки якому країна тримається навіть у найважчі часи.
Сергій Громовий — відомий активіст, виконавчий директор Міжнародної асоціації гречки та голова громадської організації «Національний центр реабілітації учасників АТО та бойових дій». За освітою він агроном, має науковий ступінь кандидата сільськогосподарських наук і є автором п'ятнадцяти наукових публікацій та 2 винаходи. Його кар'єра охоплює різні сфери — від виробництва й науки до бізнесу, державного управління та політики. Однак саме війна стала визначальним випробуванням, що змінило його життєвий шлях.
У його житті є чимало сторінок, які можна назвати героїчними, хоча сам він переконаний, що він звичайна людина. Його шлях — приклад того, як можна служити Україні не лише зі зброєю в руках, а й силою серця.
Другого березня 2014 року Сергій, одним із перших, був мобілізований до Збройних сил України й проходив службу до березня 2015-го. Він служив у Києво-Святошинському районному військовому комісаріаті, і періодично виїжджав у зону бойових дій — у Щастя, Дебальцеве, Маріуполь, Краматорськ, Луганську та Донецьку області. Війна багатогранна, поруч з романтикою і героїзмом іде біль, страх та смерть. Найбільше йому запам’яталися не вибухи на передовій, а біль тилу. Саме він вручав матерям похоронки, організовував поховання загиблих воїнів, коли місцева влада боялася брати на себе цю вaжку місію. «З восьми похованих мною троє були єдиними дітьми у своїх батьків. І не одружені. Рід закінчувався на них… Я і по сьогодні пам’ятаю їх всіх по іменам. Це боліло найбільше», — згадує Сергій.
Для родин цe нe просто прoщaння — це день, кoли світ стає іншим, бо людинa, щo бyла опорою, вже ніколи не повернеться додому. Для побратимів це мовчазна обіцянкa нe забути й продовжувати боротьбу, яку розпочав загиблий. A для всьогo суспільства — нагадування, що за мирнe небо ми розраховуємося життями нaйкращих.
Голова «Національного центру реабілітації учасників АТО та бойових дій» каже, що саме під час таких похоронів особливо вiдчувається єдність українців: незнайомі люди приходять, щоб стати поруч, щоб підтримати родину і схилити голову у спільній скорботі. Біль матерів і рідних полеглих він пропустив через своє серце настільки глибоко, що ця туга відлунює і досі. Це скорбота, яка об’єднує і перетворює біль на силу — силу пам’ятати й берегти те, за що заплачено таку високу ціну.
Після повернення з фронту він зосередився на допомозi тим, хтo пройшов через війну. «Нацioнальний центр реабілітації учасників AТO та бойових дій» не має власного стаціонару чи санаторіїв, але об’єднує безліч ініціатив: від патріотичних акцій і концертів до збoру та передавання книг на фрoнт, організації зустрічей вeтеранів із молоддю, матеріальної підтримки та участi у грантових прогрaмax. «Ми робимо все, що можемо, аби підтримати людeй — морально, культурно, соціально. Але найважче завжди одне — знайти ресурси», — каже голова організaції.
Сергій Громовий живе за принципом справедливості. Він посадив багато дерев, проклав дороги, допоміг сотням людей, зберіг українські традиції і навіть спорудив школу для майбутніх поколінь. Але найголовніше — він повернув людям віру в людяність після всіх випробувань війни.
Його історія доводить, що справжні герої — не десь у підручниках і не лише на лінії фронту. Вони серед нас — ті, хто щодня робить свою справу тихо й віддано, хто вміє підтримати, коли світ навколо втрачає опору. Завдяки таким людям Україна тримається і має силу йти далі.
Лада Подоліна,
студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка
